Концепція «Блакитної економіки»: міжнародно-правові аспекти та наслідки

Анотація

Постановка проблеми. Океани Землі є життєво важливими для людства та відіграють ключову роль у світовій економіці, забезпечуючи кисень, їжу та гнучкість у міжнародній торгівлі. Варто зазначити, що близько 90% глобальної торгівлі здійснюється морським шляхом, що робить океани незамінними для економічної стабільності. Водночас здоров’я цих критично важливих екосистем перебуває під загрозою через низку чинників, зокрема підвищення температури води, зниження рівня кисню, забруднення та надмірний вилов риби. Такі екологічні виклики не лише ставлять під загрозу морське біорізноманіття, а й мають серйозні наслідки для засобів існування людей та глобальної економіки. У зв’язку з поглибленням цих проблем, усвідомлення економічних наслідків нехтування станом океанів набуває все більшої актуальності. Концепція блакитної економіки — економічної моделі, що орієнтована на сталу експлуатацію морських ресурсів — має значний потенціал для забезпечення економічного зростання за умови збереження екологічного балансу. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасні дослідження підкреслюють як величезний потенціал блакитної економіки, так і актуальні виклики сталого розвитку, які супроводжують її реалізацію. У Звіті Європейського Союзу про блакитну економіку за 2023 рік йдеться про те, що до 2030 року блакитна економіка може принести близько 2,54 трильйона євро доходів та забезпечити мільйони робочих місць у таких сферах, як рибальство, морський транспорт і туризм. Це свідчить про суттєву економічну вигоду від етичного управління морськими ресурсами. Крім того, у звіті ОЕСР «Морська економіка до 2050 року» зазначається, що розвиток морських технологій може суттєво сприяти цьому економічному зростанню. Результати дослідження WWF «Blue Finances» (2023) свідчать, що здоровий океан здатен щороку генерувати понад 2,5 трильйона доларів для світової економіки. Водночас наявна наукова література виявляє критичний брак централізованого управління морськими ресурсами, що підкреслює необхідність міжнародної співпраці для їх захисту. Мета статті. Метою статті є дослідження складного взаємозв’язку між станом океанів та економічною активністю з акцентом на соціально-економічне значення океанів. Стаття спрямована на оцінку чинних міжнародноправових механізмів, зокрема ініціатив ООН, щодо відповідального управління океанами та розвитку ініціатив у сфері блакитної економіки. Через виявлення сфер, які потребують спільних дій, автори прагнуть надати практичні рекомендації, що сприятимуть економічному зростанню із забезпеченням сталості морських екосистем. Наукова новизна. Наукова новизна статті полягає в інтегративному аналізі блакитної економіки як важливого сектора для майбутнього сталого розвитку та економічного зростання. Шляхом поєднання емпіричних даних щодо економічного внеску морських галузей із аналізом міжнародно-правових механізмів захисту морського середовища, стаття надає глибоке розуміння перетину між екологічною сталістю та економічною доцільністю. Крім того, вона містить практичні рекомендації, згруповані за сімома пріоритетними напрямами ефективного управління морськими ресурсами. Основна частина статті. У статті представлено детальний аналіз розвитку взаємозв’язку між економічною діяльністю та станом океанів із наголосом на необхідності сталого управління ресурсами. Протягом багатьох років Організація Об’єднаних Націй відігравала ключову роль у формуванні правових рамок глобального управління океанами, починаючи з Конвенції про відкрите море 1958 року та значно розширюючи ці механізми завдяки Конвенції ООН з морського права, прийнятій у 1982 році. Ця всеосяжна правова база регулює широкий спектр діяльності, пов’язаної з океанами, що відображає комплексний характер викликів, пов’язаних з управлінням морськими ресурсами. Актуальність вирішення проблем океану особливо зросла після Саміту Землі 1992 року та наступної Конференції ООН зі сталого розвитку (Ріо+20) у 2012 році, результатом яких стало затвердження Цілі сталого розвитку №14 (ЦСР 14), що спрямована на збереження морських ресурсів. Останнім часом ухвалення Договору щодо відкритого моря (High Seas Treaty) ставить за мету забезпечення охоронного статусу 30% світових океанічних територій до 2030 року, що підкреслює серйозність підходу до управління океанами. Різні спеціалізовані установи ООН, зокрема Продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО) та Міжнародна морська організація (IMO), активно впроваджують регуляторні механізми для забезпечення здоров’я океанів, зокрема у питаннях надмірного вилову та морського забруднення. Океанічна політика Європейського Союзу реалізується в межах концепції блакитної економіки, яка охоплює різні сектори, зокрема рибальство, морський транспорт, офшорний видобуток нафти і газу, а також прибережний туризм. Ключові законодавчі акти, такі як Директива з морської стратегії та Спільна рибальська політика, регламентують сталі практики в цих сферах. Водночас окремі країни, такі як Японія та Індія, також розробляють національні стратегії, що відповідають принципам блакитної економіки. Висновки та перспективи розвитку. Системний аналіз підтверджує нагальну потребу в єдиному глобальному підході до управління океанами. З огляду на інтегральну роль океанів як глобальної екосистеми, що впливає на всі аспекти життя, ефективне досягнення Цілей сталого розвитку потребує посиленої співпраці та належного врядування. Автори пропонують сім пріоритетних напрямів для впровадження принципів блакитної економіки: 1. національні системи обліку морських ресурсів; 2. територіальне планування прибережних морських зон; 3. сталий менеджмент рибальства та аквакультури; 4. інвестиції в морську інфраструктуру; 5. розвиток людського капіталу; 6. сталі практики у видобутку ресурсів у прибережних та глибоководних зонах; 7. міжнародна співпраця та безпека. Ці напрямки підкреслюють взаємозв’язок між здоров’ям океанів та економічною стабільністю, створюючи основу для ефективних політик, які можуть бути впроваджені на глобальному рівні. Зрештою, успіх блакитної економіки залежить від колективного зобов’язання щодо сталого розвитку, що демонструє: відповідальне управління морськими ресурсами може поєднуватися з економічним прогресом і водночас забезпечувати збереження океанів для майбутніх поколінь.